?

Log in

No account? Create an account

Сергій Набока

Сергiй Набока Сергій Набока:


«Турбота
будь-якої влади
полягає в тому,
щоб заткнути рота
незалежним журналістам!»



«Першу непідцензурну газету в Україні було видано мною!»

— Сергію, коли й як ти відчув себе дисидентом?


— Мені було років 14, коли я зрозумів, що в історії, політиці й економіці все далеко не так, як нам хотіли втлумачити в школі.

Останній удар, що вибив з голови всю компропаганду, був 1972 року, коли ми втрьох з однокласниками 22 травня пішли до пам'ятника Шевченка на демонстрацію. Там хапали людей, котрі співали українських пісень, забрали друга тільки за те, що він був у вишитій українській сорочці.

Після армії, наприкінці 70-х, в якийсь момент я перейшов ту межу, до якої можна було ще сидіти на кухні, напиватися, розповідати анекдоти й критикувати владу. Утворилася невелика група, яка називалася «Київським демократичним клубом». Ми проводили всілякі філософські й політичні семінари, усвідомлюючи, чим може все закінчитися.
На початку 1981 року ми випустили листівки про те, що 12 січня — це День українського політв'язня.

Нас, чотирьох, тоді посадили: Леоніда Мілявського, Інну Чернявську, Ларису Лохвицьку й мене.

Упаяли нам «наклеп», який нібито підриває або чорнить радянський лад. Це був дуже цікавий життєвий досвід, про який я не шкодую.

Вийшовши на свободу 1984 року, працював двірником у Лаврі, звідки мене вигнали «за надмірну релігійність» (!). Влаштувався до бібліотеки Київського трамвайно- тролейбусного управління. Хтось із КДБ зателефонував директорові клубу КТТУ, й мене попросили піти «по-хорошому». З наступного місця роботи мене викинули за три дні, влаштувався вантажником у гастрономі і т. ін... Але після 1986 року я вже займався своєю «злочинною» діяльністю відкрито. «Хвости» за мною ходили так само відкрито. Але часи змінилися, й уже 1987 року ми створили Український культурологічний клуб, який став першим громадським об'єднанням, не підконтрольним державі.

Коли звільнився Чорновіл і почав відновлювати «Український вісник», організовувати «Українську гельсинську спілку», наш Український культурологічний клуб увійшов до її складу, а я став одним із членів керівництва.

Коли виникла Українська республіканська партія, я почав відходити від політичної діяльності, бо зрозумів, що я журналіст, а не політик.

До речі, першу непідцензурну газету в Україні було видано мною, до того часу ніхто на це не зважувався. Ми з дружиною сіли, написали статті, зробили макет газети, я з'їздив до Прибалтики, за свої гроші надрукував, привіз до Києва й розповсюдив на Хрещатику. «Голос відродження» став газетою УГС. Активну участь у ній брав покійний Чорновіл.

«НА «ЕРІ» Я ГОВОРЮ ТІЛЬКИ ТЕ, ЩО ДУМАЮ!»

— Сергію, зараз ти працюєш у програмі «Доброї ночi, Україно!», що випускається телекомпанією «Ера» на УТ-1. У рамках цього досить заангажованого каналу ти доволі вільний у своїх коментарях.

— Коли мене запрошували до ТРК «Ера», я висунув умову: я буду говорити тільки те, що думаю, що захочу й як захочу. Й що ніякої попередньої або подальшої цензури не буде. Якщо комусь не подобається те, що я роблю в ефірі, — наступного дня я в ефір не виходжу.

Поки що таких проблем не було. Й якщо хтось із моїх колег вважає, що я критикую одних і не критикую інших, то це брехня. Була одна розмова, коли колега сказав: «Ти вже критикував усіх претендентів на посаду президента, крім Кучми!» Я відповів: «Ти, вочевидь, не завжди дивишся мій ефір».

— Чи завжди ти вільний у виборі тем для коментарів?

— У мене прямий ефір, чиста імпровізація. Кожного дня я ловлю якусь інформацію, читаю безліч аналітичних матеріалів, й у мене складається картинка дня. Й коли я виходжу в ефір, я ніколи заздалегідь не знаю, що скажу. Не знаю, куди мене занесе, про що говоритиму.

— Як ти сам оцінюєш свою роль в ефірі УТ-1 та «Ери»? Чи не погодишся з думкою, що таку «білу ворону», як ти, можуть просто використати на каналі як своєрідний рекламний щит нібито існуючої там свободи слова ?

— Безсумнівно, ми всі один одного так чи інакше використовуємо. Можна сказати, що я використовую ефір «Ери», щоб проголошувати ту саму свободу слова. Якщо я відчую, що наші взаємини на каналі переходять якусь межу, я піду з «Ери». Поки що цього немає.

— Днями, якраз перед твоїм виступом у програмі телеканалу «Ера», там же передавали відвертий «рекламний блок» головного на УТ-1 кандидата в президенти. Як, Сергію, ти ставишся до того, що потрапив у такий контекст?

— Якби я сам організовував матеріали, які йдуть в ефірі поряд зі мною — це інша справа. А так я маю свій особистий телепростір, і розпоряджаюся тільки в ньому. Погодься: якщо ти друкуєшся на восьмій сторінці газети, то не відповідаєш за те, що надруковано на першій чи другій. ( Вiд редакцiї: з тiєю тiльки рiзницею, що телевiзiйний контекст набагато щiльнiший. I в ньому безглуздо робити вигляд, що «не маєш вiдношення». А можливо, навiть i лицемiрно.)

«СВОБОДОЮ СЛОВА ТАКОЖ ТРЕБА ВМІТИ КОРИСТУВАТИСЯ!»

— Які, на твій погляд, основні проблеми нинішньої ситуації зі свободою слова в Україні? Куди ми рухаємося?

— Я не можу сказати, що в Україні зовсім немає свободи преси. Хто так говорить, той або криводушить, або не вміє користуватися цією свободою, або ж йому немає чого сказати так, щоб це було в допустимих етикою рамках. Ми можемо порівняти публікації навіть кращих журналістів 1991 року й серйозний журналістський аналіз поточної періодики. Це зовсім інший рівень, це значно глибше, професійніше, сміливіше. Але проблеми у свободи слова є.

— Зараз ЗМІ залежать від декількох великих фінансових кланів, і майже всі клани залежать від тих, хто на Банковій.

— У них інтереси поєднуються тимчасово. Якщо сьогодні ці клани не бачать альтернативи нині діючому Президентові, то, звичайно, вони будуть обстоювати його інтереси. Й якщо можна скупити якомога більше ЗМІ, а вони чомусь продаються, то треба їх купити й використати. Але воднораз ми й сьогодні маємо кілька ЗМІ, що не контролюються жодною з груп, які підтримують Кучму. У тому числі й газету «День».

— Ситуацію в газетах диктує економіка. Сьогодні жодна газета не в змозі себе окупити через надто малий рекламний ринок і демпінгову політику окремого ЗМІ.

— Так, жоден ЗМІ не має можливості працювати «чисто». У нас таке законодавче поле, що ЗМІ має або гинути на ньому, або йти не завжди законними шляхами. Й першопричина всього того, що з нами відбувається — це сам український народ, який колись обрав Кравчука, потім обрав дві поспіль Верховні Ради, які одна гірша за іншу.

— Якою має бути за такої ситуації позиція конкретних журналістів?

— Можу сказати про себе. Я переконаний, що такого закоренілого націоналіста й антикомуніста, ворога Радянського Союзу, як Сергій Набока, надрукують і в газеті «Комуніст», і в газеті «Товариш». Я завжди прагнув бути об'єктивним. Розмовляючи, приміром, із деякими лідерами лівих, неодноразово чув від них слова поваги саме за те, що я в будь-якій ситуації прагнув до неупередженості.

Мене колеги за співпрацю з УТ-1 уже звинуватили в колабораціонізмі, за що я їм вельми вдячний. Якщо ми не приймаємо нинішню ситуацію, то щось усе-таки треба робити? Ми повинні працювати!

Будь-який президент, обраний українським народом, як би я до нього не ставився, — це вибір українського народу, й «усі вільні»! Отже, українському народові потрібна саме така держава. Звичайно, я не за лівий вибір. Але я за: а) відкриті; б) демократичні; в) прозорі й г) чесні вибори. Я не вірю в мудрість народу, але я все-таки вірю в демократію. Якщо народ, користуючись демократичними процедурами, зробить, на мою думку, помилковий крок, підкоритися йому я буду все-таки зобов'язаний, — або залишатися тут і намагатися щось змінити, або плюнути на все й поїхати.

— Як ЗМІ впливають на вибір народу?

— Народ же пресу не читає, й телебачення насправді не дивиться. Точнісінько так, як і його керівництво. Інша справа, що телебачення мало показує одних і багато — інших. Але й це не впливає! Що ж до маніпуляцій із громадською думкою, то вони завжди були, є й будуть у будь-якій найдемократичнішій країні. Нам же залишається тільки не зраджувати журналістиці й намагатися дати можливість глядачам і читачам усе ж таки побачити об'єктивну картину.

— Таких можливостей майже не залишилося! Приміром, інформагентство УНІАР, яке ти створив й яким керуєш досі, — скільки разів його намагалися закрити? Скільки разів влаштовували пограбування? Востаннє на тебе напали й поранили, здається, цього року? Хто — звичайно, невідомо?

— Нічого там не доведено. Так, тиск часом був. Усі розуміли, що мені телефонувати й викликати мене «на килим», як навіть лідерів опозиційних видань, безглуздо: я не та людина, щоб на мене тиснути. Отже, якимось іншим чином впливати. Турбота будь-якої влади полягає в тому, щоб заткнути рота незалежним журналістам. А ми в своїй роботі повинні торсати владу, контролювати її.

— Ти згоден із тезою, що за будь-якої влади журналісти повинні бути в опозиції?

— Поза сумнівом. Поки журналіст не стає політиком, а намагається шукати інформацію й її аналізувати, він із владою — будь-якою! — буде по різні боки барикад.

Я вважаю, що мені краще працювати й на радіо «Свобода», й в УНІАР, і на УТ-1 — скрізь я роблю одну й ту саму корисну справу.

Основний вододіл лежить по осі «праві — ліві». Й ті, й інші мають свої ЗМІ. У кожного — свої споживачі інформації. Але погодьмося, що ми маємо кілька, умовно кажучи, політичних холдингів, — і ми не повинні забувати, що в їхньому центрі перебувають люди, котрі працюють у бізнесі, вже звикли існувати в нинішніх умовах і не хочуть серйозних змін. Однак жоден із них не є дурнем, він ніколи не покладе, як висловився мій колега, «всі політичні яйця до одного кошика». Тому тут є люфт для журналістів.

Саме зараз радіо «Свобода» звернулося до мене з проханням бути автором і вести програму, присвячену правам людини. У тому числі й праву на свободу слова.

— Як ти бачиш подальший розвиток свободи слова в Україні?

— Ступінь свободи слова в Україні, звичайно, звужується. Особливих надій на те, що найближчим часом стане краще, у мене немає, й немає підстав для оптимізму.

Я завжди був переконаний, а останнім часом усе частіше підтверджується переконання, що український народ завжди робить найгірший із усіх можливих виборів.

— А чому в інших країнах ситуація все-таки поліпшується?

— Напевно, в них немає українського народу. Але однак я оптиміст. Я гадаю, що гірше не буде!

Джерело: "День"
"Я завжди відчував себе років на двадцять п’ять..."
"Якщо не я, то все – гаплик..."
"А никто и не приходил"
Володар слова
"Його вбило його життя"
Незаконченный репортаж Сергея Набоки
Найден мертвым журналист Сергей Набока
У дзеркало Сергія Набоки повинна дивитися влада - Л.Кучма
Експертиза: Журналіст Сергій Набока помер ненасильницькою смертю

Набока Сергій - Знаменитості України
Біографія - Дисидентський рух в Україні

Comments

червень 2008

S M T W T F S
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
2930     
Розроблено LiveJournal.com