Никифора ще мусимо осягати

Історія української культури знає не надто багато постатей, які, створивши речі світового рівня, зуміли б здобути такий широкий розголос у світі, як
Никифор (Епіфаній Дровняк), і при тому увійти в аннали світового мистецтва ще за життя.

Навіть в історії всесвітньої культури такі випадки трапляються дуже рідко. Один із найзагадковіших і найпомітніших художників мистецтва України ХХ століття, великий син Лемківщини Никифор створив понад тридцяти тисяч творів, чимало з яких є нині окрасою найкращих музеїв світу.

За час своєї понад сорокарічної виставочної діяльності Никифор (знаний ще як “Нікіфор Криніцкі”, “Матейко” з Криниці”, “Никифір”, “Лемко Никифор” тощо) представляв своє мистецтво більш ніж на сотні вернісажів у різних куточках світу. Виставки його творів влаштовували у Франції, Бельгії, Швейцарії, Німеччині, США, Чехословаччині, Ізраїлі, Голландії, Бразилії, інших державах. “Непробивну” завісу СРСР спадщина Никифора пробила 1968 року. Першу виставку робіт художника відкрили у Львівському музеї етнографії та художнього промислу наприкінці того ж року, вона спричинила жваве зацікавлення невідомим лемком.

Що ж захоплює в мистецтві Никифора людей різних національностей, віровизнань і рас, різних професій і станів? Напевно, передовсім те, що художник творив, власне, для людей, ніколи не повторювався, ніколи сліпо не копіював натури. Філігранно викінчені, з досконалою композиційною структурою і щодо рисунку, і щодо колористичних плям, із дуже делікатною, але впевненою силою поетичного виразу завжди мажорного та теплого спрямування, його роботи характерні неповторністю й своєрідним виразом стилізації. Художник досконало знав і розумів світло, як мало хто зі знаних, – легко міг видобути з нього сонце і тінь, тепло і холод. Але не тільки як творець. Виглядає на те, що він розумів таємниці світла й у фізичному сенсі.

Ніяк не змігши змиритися з індустріалізацією в умовах свого часу, Никифор працював для природи – був архітектором, до того ж, доволі високого класу. Нікому до нього не спала на гадку ідея запроектувати квітучі вікна. Никифор зробив це першим. Маю на увазі не вазони з квітами на підвіконнях, а цілі вікна та їхній зовнішній архітектурний вигляд. Жоден архітектор не додумався до того, щоб надати стінам вигляду букетів або навіть цілих рослинних композицій у східному стилі. Никифор це зробив. Його будинки – це букети рослин і квітів. Це луки. Це гаї. Він надавав кольору навіть найбільш невдалим, понурим, сірим і монотонним будинкам, а дахам надавав форми листя.

Никифора вважають одним із найбільших малярів наївного мистецтва у світі, хоча сам термін “наївне мистецтво” нині не окреслений чітко. Незважаючи на велику бібліографію наукових досліджень на тему наївного мистецтва, основні проблеми (єдина назва напряму, критерії оцінки, основні риси виявлення тощо) залишаються невирішеними. Звичайно, якщо говорити про об’єктивну реальність розуміння мистецтва Никифора в середовищі широкого загалу 1950-1970 років, то треба визнати, що лише рамки “наївного мистецтва” на той період давали змогу досліджувати, висвітлювати і популяризувати творчість художника. Але сьогодні часи змінилися. Творчість Никифора закономірно виростає з душевних надр і пограничних взаємопереплетень, але не є трагічною ілюстрацією того, коли особисті проблеми людини є благословенням для мистецтва.

У мистецтвознавчій полеміці (яка так поширена серед найбільших достойників) про класифікацію праці Никифора та визначення його власне як “народного художника”, “примітивіста”, “художника наїву”, “талановитого самоука” й інших криється якщо не безкомпетентність, то принаймні необ’єктивність. Епіфаній-Никифор Дровняк від перших років життя і до останнього подиху малював, малював і малював. Навіть якщо оминути проблему його фахового навчання в молодості, то не побачити його професійного росту просто неможливо. Усе своє свідоме життя він працював по 14 годин на добу й ніколи не порушував режиму, навіть у найважчі хвилини. Чутливо реагуючи на всі порухи світу, він завжди залишався собою.

Уже сучасники Никифора ніяк не могли зрозуміти парадоксального, на перший погляд, факту – вражаючої мистецької досконалості акварелей митця, яку створила людина, котра нібито не мала за плечима професійної малярської школи. Але вони не звертали уваги на сенс його праці. Малювання для Никифора було єдиною метою його життя, єдиним стимулом і засобом для існування. На відміну від сотень інших знаних митців, він ніколи не йшов на компроміси, які стосувалися б його мистецьких орієнтирів. І ще, він ніколи не змінював завершеного твору. Скажімо, змальовуючи церкву в селі Тилич, “прикріпив” найбільшу баню ланцюгами до даху. На прохання зняти цей елемент був рішучим: “Це для того, щоб вітер її не зірвав”.

Безсумнівно, що ті, хто десятки років споглядав за його життям і працею та співчутливо радив стати на “професійний” шлях мистецтва, не могли збагнути й уже не збагнуть величі творінь Майстра. А тим паче не зможуть на офіційному рівні визнати, що він просто Художник без різних приписів “до” і “після”.

Визнання Никифора як художника не було потрібно йому ні за життя, ні тепер, він жив сутністю творчості. Це визнання потрібне передовсім нам – людям, котрі хочуть дивитися на світ розплющеними очима. Так, як дивилися на нього Никифор, Ван Гог, Катерина Білокур і десятки інших.

І ще одне. Між Україною та Польщею то з більшою, то з меншою силою тривають суперечки про місце Никифора в наших культурах. Напевно, час зупинитися й усвідомити, що сіяти зерно непорозуміння, ворожості та ворожнечі під прикриттям “світлої пам’яті Никифора” неприпустимо вже з огляду його самого. Або такі люди просто не розуміють мистецтва Майстра...